Українців, яких зненацька поставили перед фактом війни, життя змусило змінити їх ставлення до багатьох речей. Те, що раніше мало велике значення, втратило свою цінність, а те, чому не надто приділялась увага, вийшло на перший план.
Відбувся злам у свідомості, більшість зрозуміли, що так, як було, вже ніколи не буде. Бо зараз кожен з нас усвідомлює, що війна – річ важка, жорстока і довготривала. Важка для кожного, хто розуміє, що ворог підступний, неперебачуваний, ниций. Відбитись швидко не вийде, бо кількісно він переважає наші війська в рази, і рашисти планомірно готують своє населення до війни. Запаси застарілої зброї величезні (спадок СРСР), а їхній військово-промисловий комплекс працює і зараз (так, є перебої з комплектуючими, але вони знаходять шляхи, як їх роздобути). Тому, якщо розглядати цю війну, як війну на виснаження, то перспективи не дуже райдужні.
Ми ж залишаємось дуже залежними від західних партнерів, від поставок зброї, ПВО, фінансової підтримки. Адже ворог по-варварськи руйнує все, куди можуть долетіти його ракети. Україна ж не може собі цього дозволити.
Ми чекаємо на зброю, яка могла б допомогти знешкодити нашого ворога в його тилу, то тоді і можна було б говорити про закінчення жахіття війни. Скажете, що це очевидні речі. Для нас – так, але для тих, хто нам надає зброю, не все так однозначно.
Основне, що підкошує, – це знищення людського потенціалу, наших воїнів. І ці втрати – невідновлювані. Вони з болем в серці будуть відлунюватись десятки років. Ми пишаємось тими, хто став на наш захист, хто свідомо віддає своє життя за рідну землю, за життя своїх дітей, близьких. Вони – наші Воїни Світла, за яких ми молимось і віримо, що Бог почує наші молитви. Але війна залишається війною. І без втрат на ній не буде, як би не плекали на це надію.
Під час війни перед кожним з нас стоїть питання: «А що я можу зробити для перемоги?». У кожного свій фронт. Одному випали безсонні ночі, коли необхідно самотужки доглядати діток, поки тато воює. Інший працює сам і донатить ЗСУ, ще хтось утримує робочий колектив, щоб в тих сім’ях теж була можливість сплачувати рахунки і годувати дітей, хтось виживає на свою невеличку пенсію, але не жаліється і при цьому ще щось приносить для тих, хто втратив свої домівки. Дітки печуть печиво і продають, а гроші перераховують на потреби армії, плетуть сітки тощо.
Єдине, що трохи не вкладається в голові – це організація будь-яких концертів, вечірок і квартирників (не важливо, під якою егідою). В час, коли гинуть наші Захисники, а ховають їх практично щодня в різних регіонах України, це нагадує «бенкет під час чуми».
Не пам’ятаю хто, але хтось мудрий сказав, що коли ти просиш у Бога, щоб він почув твої молитви, то і ти особисто повинен іти на якісь самопожертви задля цього. Можливо, треба поступитися своїми задоволеннями, обмежити себе в чомусь, знайти шляхи своєї допомоги військовим, а не просто «відкупитися» квитками на концерти, які організатори перерахують на потреби армії.
А все йде до того, що потрібно і морально, і фізично готувати себе до часу, який ймовірно може настати, коли доведеться замінити тих, хто зараз боронить Україну…
Малі Міста України впевнені, що ми разом повинні іти до нашої спільної Перемоги: кожен – власним шляхом, але в одному напрямку!