В нинішній важкий час, коли в нашій країні йде війна, майже не залишилося жодного, хто б не спробував поспілкуватися зі своїми родичами із-за «порєбріка». Зазвичай, ці спроби виявлялися марними і безрезультатними, адже «битійо опрєдєляєт сознаніє». І чим вищий рівень того «битія», тим щільніше захищають своє «сознаніє» наші родичі і знайомі.
А навіщо руйнувати те, що так довго вибудовувалось, стверджувалось, заради кого? Родичі, то таке. Не так сильно часто і бачились, то чого зараз хвилюватись. Своя сорочка ближче до тіла. А на кону – робота, в когось посада, добробут, і хоч яка-не-яка, але свобода.
Нас це дратувало, ображало, ми не розуміли, чому вони так себе поводять. Але є ряд речейю, до яких в минулому (далекому минулому) українці, а нині росіянці вже почали звикати до своєї страусиної психології:
- країна постійно когось «освобождаєт», і з всіх боків звучить, що це круто (як тут не повірити в таку версію);
- країна прихистила, дала громадянство (такої держави, що кращої не знайти, а порівнянні з тим, звідки приїхали, то і годі говорити), роботу (якої вдосталь, аби сил вистачило – простори то неозорі, зарплати, правда, різні. Але вони теж залежить від ступеню пристосування);
- є житло, власність на яке довелося довго підтверджувати, але все вдалося, і вони цим пишаються;
- вони тепер росіяни, а не якісь там інші народності, до яких поваги нема, бо всі вони недолугі і з багатьма вадами (якщо подивитись їхні фільми і вистави, то там це проходить червоною ниткою);
- вони здатні допомогти з барського плеча (але знову ж таки не всі, бо якщо це вплине на їх статус, то вони – пас);
- у них та Батьківщина, де вони живуть і отримують вигоду, а та далека батьківщина, де «закопаний пуп» уже нікого не цікавить, бо вони її вже дуже давно зреклися і стерли зі своєї пам’яті;
- нічого не хочу знати, нічого не хочу чути, нічого не хочу бачити, ви самі винні, ви всі нацики, так вам і треба.
Але що кому треба і кому за що відповідати – покаже час. І горе тому, хто забуває про своє коріння, бо коли воно всохне, то дуже легко вирвати і ту її верхню частину (якою б вона, на перший погляд, міцною не була), або ж вона і сама зачахне. Всьому свій час, – стверджують Малі міста України.