#Умань У День Повітряних сил ЗСУ Президент присвоїв звання Героя України підполковнику Ростиславу Лазаренко із Умані.
Не дивлячись на свій молодий вік, Ростислав Лазаренко командує ескадрильєю у 299-ій бригаді такиичної авіації ЗСУ та працює на штурмовику Су-25. З моменту повномасштабного вторгнення та до моменту нагородження Ростислав здійснив 382 бойових вильотів та особисто знищив понад 100 одиниць техніки окупанта, серед яких танки, броньовані машини, автоцистерни, вантажівки та інше. Він був одним із перших, кого нагородили Хрестом бойових заслуг, є лицарем Ордена Богдана Хмельницького трьох ступенів, а також кавалером Ордена «За мужність» ІІІ ступеня.
Міністр Оборони України Олександр Резніков розповів, що уманчанин вже випередив легендарного аса за часів Другої Світової війни Івана Кожедуба, перевершивши його рекорд. Сам Лазаренко, доречі, закінчив свого часу Харківський національний університет Повітряних сил імені Кожедуба.
Мав честь отримати найвищу державну нагороду з рук Президента — «Золоту Зірку»… Здивувався, бо був відряджений з бойового підрозділу на урочистості до дня Повітряних сил ЗСУ «стояти стовпчиком біля літака» — так мої воїни жартома описували моє відрядження напередодні)… Під час нагородження мене не покидало питання: «Чи гідний я цього звання?». Думки хаотично занурювалися в спогади від першого бойового вильоту і до крайнього, та всі ці 382 бойових вильоти були безперечно складними і небезпечними, а деякі з них — нестерпно болючими. Але знаєте, що головне? Я ніколи не був один: всі бойові завдання виконувались в парі з найкращими веденими штурмової авіації, під прикриттям кращих льотчиків-винищувачів, під якісним керівництвом офіцерів бойового управління, безперечним контролем вищого командування і турботливим наглядом передових авіанавідників… Тому не я Герой, Герої — це всі люди, які виконували, забезпечували, керували, готували, контролювали кожен із цих 382 бойових вильотів. А що стосується мене, то я просто відповідальна особа за цю найвищу державну нагороду, яка буде робити все можливе, щоб бути гідним цього звання. І хочу попросити Вас не називати мене Героєм. Дякую всім, хто був зі мною, всім хто вірив і довіряв мені, всім, хто захищав пліч-о-пліч зі мною наші сімʼї, любу Україну і весь Український народ!
пише Ростислав Лазаренко у Instagram.
Повномасштабна війна почалась для Ростислава в Мелітополі:
Ми не знали, чи буде велика війна, але хлопців своїх я готував до найгіршого сценарію. Ми постійно працювали над своєю підготовкою: як будемо летіти, куди, на які аеродроми. Кожен зібрав необхідні речі для раптового відрядження. Коли почався обстріл, нам зателефонували з бригади й повідомили, що Україна у вогні, що основний аеродром теж під ракетним обстрілом… Декілька секунд ми були шоковані. Не хотілося вірити, що це почалося. Але сталося саме те, до чого готувалися…
Ми зайняли місця в кабінах, і майже одразу поряд з нами ворожа ракета влучила в Іл-76. Вибух був дуже гучний. На щастя, злітно-посадкова смуга залишилася цілою. Починаємо запускати двигуни, і в цей час перед нами вирулює інший Іл-76, стає прямо на руліжній доріжці й у нього щось починають завантажувати. А в нас шість літаків Су-25… Тож ми всі вночі під команди авіаційного техніка прорулили під крилом того «Іла». Злетіли, а вже на маршруті я побачив, що майже скрізь у полі мого зору щось горить і вибухає… То була страшна картина, яка навіки залишиться в моїй пам’яті.
Прилетів на визначений аеродром, виконую прохід над злітною смугою і бачу, що вона перекрита автомобілями. А за мить по нас починають стріляти… Ну, думаю, аеродром вже захоплений росіянами. Але один з наших літаків усе ж сідає, буквально перестрибуючи вантажівку на смузі. На землі впізнають наші літаки, починають прибирати машини, і ми нарешті сідаємо. Зрозуміло, що більшість людей були розгублені, бо не кожен ранок починався з війни, але згодом усе стало на свої місця. Доповів командиру, що вивів усю групу й ми готові до бою…
Ростислав зразу отримав бойовий наказ готувати пару на виліт, адже з боку Криму йшли колони росіян. Одна колона йшла в бік Мелітополя, а інша— на Нову Каховку, повз Чаплинку. Колона була величезною, а з повітря її прикривали бойові ударні вертольоти Ка-52.
Ростислав розповідає, що в такі хвилини кожна людина відчуває страх. Однак він розумів, що це війна, але він – командир, і повинен ухвалювати рішення. Де знаходиться колона невідомо і її потрібно вистежити у визначеному районі. Він повернувся до своїх побратимів та запитав хто піде з ним на перше бойове завдання по знайденню та знищенню колони противника.
Тоді визвався капітан Сашко Щербаков, який перед літаком лиш сказав: «Страшно, командире». В короткий термін вони виконали усі необхідні прорахунки, обговорили тактичні прийоми та підготували літаки до вильоту. Ростислав пригадує, що пального було 4,2 тонни, якого вистачило б на 45-50 хвилин, а якщо все тихо, то максимум до 1,5 години, тож часу у хлопців було обмаль.
Ворожу колону вдалось виявити, коли пального залишилось зовсім небагато. Вона якраз стояла на заправці, де великі 22-тонні «наливайки» заправляли вантажівки, БТРи та іншу ворожу техніку.
Ростислав розповідає, що колона ховалась у посадці, тому знайшов він її практично під собою та спершу навіть подумав, що це наші. Але як у фільмах про Другу світову, по ньому відкрили вогонь. Він згадує, що було бажання заховатися у рельєфі, але окрім рівнини там нічого не було, жодного пагорбу. Тоді Ростислав дав команду Олександру «Працюємо». Вони зробили маневр, щоб ввести в оману противника та атакували колону, починаючи з хвоста.
Далі, на бойовому курсі Ростислав помітив пуск ракети в передню півсферу свого літака. Тоді він думав, що це кінець, і мав бажання забрати якнайбільше ворогів з собою. Тоді почалось пекло, вилетівши з якого оберти двигуна були набагато менші, ніж повинні були, але вони почали відновлюватись. Тоді він перевів свій штурмовик на зниження, щоб розігнатись. В цей момент він помітив пуск ракети, проте зреагував миттєво відстрілявшись пастками.
На поверненні викликаю веденого, але марно, у відповідь тиша. Сподіваюся, що з ним все добре… Залишається 600 кг пального, я ледве дотягую на запасний аеродром, бачу, що одна гідросистема вийшла з ладу — тиску взагалі немає, у другій теж тиск втрачається, за збільшення обертів з’являється неправильний звук двигунів. Попереджаю землю, що буде аварійна посадка, механізація крила не працює, до того ж в мене немає гальмівного парашута — використав його під час виведення літака з-під удару, кажу: готуйте «пожарку». Але дивом посадка була вдалою, загальмував, навіть вистачило пального звільнити смугу. Видихнув, виліз з кабіни і бачу, що мій Су-25 весь побитий. Кіль, крила — все в пробоїнах. Дивлюсь на лопатки двигунів — жодної цілої, всі побиті. Як він мене довіз — загадка. Пам’ятаю, що чекав на Сашка й усе сподівався, що рація пошкоджена, чи сів десь, але, на превеликий жаль, він загинув. З честю виконав бойове завдання, а потім спрямував пiдбитий лiтак у ворожу колону.
Ростислав поділився, що інженерно-технічні спеціалісти, які дістались до аеродрому, побачили там лише, що літа відновленню не підлягає, і навіть його акумулятор побитий. Його Су-25 назавжди залишився там, а це був його останній політ, пишуть Малі Міста України.
